Галерея вулиць Коновальця, Чупринки

Основні вулиці: Генерала Чупринки, Коновальця, Київська
Площа: М.Шашкевича
Інші вулиці: Мельника, Єфремова, Котляревського, Новий світ, Японська

Роман Йосипович Шухевич (псевдоніми: Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін) (*30 червня 1907 р., Краковець Яворівського повіту — †5 березня 1950 р., с. Білогорща під Львовом) — член галицького крайового проводу ОУН(б), потім (з осені 1943 р.) — генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, голова Секретаріату УГВР. Загинув у бою.

Вихований під впливом ідей Визвольних Змагань у патріотичній атмосфері роду, Академічної гімназії у Львові та Пласту, Шухевич скоро включився в націоналістичні групи молоді й став у 1925 році членом УВО. З її наказу разом з Б.Підгайним виконав 19 жовтня 1926 року замах на польського куратора Львівського шкільного округу С.Собінського за денаціоналізаційну політику в українських школах.

Вивчаючи інженерію в Данціґу й у Львові, Шухевич здобув паралельно загальновійськовий вишкіл у польському війську. Але не допущений з політичних причин до іспиту в старшинській школі, доповнював знання на курсах у краю й за кордоном.

Член ОУН від початку її заснування, Шухевич був з початку 1930-х років до свого ув'язнення 1934 р. бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН на західних землях (псевдо Дзвін) і прагнув до з'єднання УВО та ОУН, яке довершилося на Празькій конференції Проводу ОУН з представниками КЕ в липні 1932; керував бойовими акціями проти польської окупації, звертаючи увагу також на становище на східноукраїнських землях (замах М.Лемика в консулаті СРСР як протест проти організованого голоду 1933).

Заарештований 1934 року після замаху на міністра Б.Перацького, Шухевич з браку доказів у співучасті був перевезений до концентраційного табору у Березі Картузькій, де очолював в'язнів-націоналістів. Спрямований 1935 до слідчої в'язниці і суджений у Львівському процесі С.Бандери й інших, Шухевич був засуджений на 4 роки ув'язнення, а після звільнення 1937 року на підставі загальної амністії керував кілька разів оборонними акціями проти польських погромів.

Після державно-політичних змін у Чехословаччині (1938) Шухевич перейшов нелегально на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі, ставши заступником шефа штабу (як чотар Щука). У боях врятувався з оточення, перейшов через Румунію й Югославію до Австрії і був призначений Проводом ОУН на зв'язкового в Данціґу до земель під Польщею.

Після капітуляції Польщі Шухевич переїхав до Кракова, а при поділі ОУН на дві фракції став по боці Бандери та увійшов до революційного проводу, перебираючи пост зв'язкового з українськими землями під радянською займанщиною, згодом провідника ОУН на окраїнних українських землях у Генеральній Губернії (Посяння, Лемківщина та Холмщина). Працюючи рівночасно в Генеральному Штабі ОУН, організував таємні військові курси.

1941 року (напередодні німецько-радянської війни) як сотник Тур став фактичним керівником українського легіону при німецькій Армії «Nachtigal» та увійшов з ним у червні до Львова. Після примусового переформування легіону на допоміжне з'єднання, формація дістала завдання поборювати радянських партизанів на Білорусі. Після її остаточного роззброєння Шухевич врятувався втечею від арешту і перейшов навесні 1943 року в підпілля, покликаний до Проводу ОУН як військовий референт.

У новій ролі Тур взяв активну участь у підготовці III надзвичайного Збору ОУН, який ухвалив у серпні 1943 р. нову політичну платформу боротьби ОУН проти німецько-більшовицького окупанта та вніс далекосяжні зміни в програму ОУН у напрямі демократизації майбутнього плюралістичного суспільства. Збір обрав Шухевича головою тричленного Бюро Проводу ОУН, а восени 1943 р. він став як підполковник Тарас Чупринка головним командиром УПА, ним і залишився до своєї смерті.

У листопаді 1943, як головний командир та голова Проводу ОУН, Шухевич брав керівну участь у підготовці в житомирських лісах I Конференції поневолених народів.

Командування УПА провело впродовж 1943—1944 рр. низку розмов для контакту й порозуміння із розміщеними на Україні частинами угорських і румунських армій, як і представниками польської Крайової Армії.

Для поширення платформи визвольної боротьби ОУН і УПА зініціювали в липні 1944 р. створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), а головою її Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ обрано генерала Чупринку-Лозовського.

Після окупації західних областей Червоною армією УПА під керівництвом Шухевича продовжувала боротьбу повстанськими методами, засвоєними у 1942—1943 рр. під час протибільшовицьких акцій на Білорусі, приймаючи 1946 року форми збройного підпілля, що пов'язувало поборювання органів терору окупанта з мобілізацією мас для самооборони та пропаганди ідей державної незалежності.

Висилаючи рейди поодиноких відділів УПА на Захід, як свідчення живучості змагань, він сам, згідно з рішенням усіх керівних органів, залишився в Україні, де загинув у бою в Білогорщі біля Львова.

Застосовуючи засаду спільної відповідальності, радянські органи за життя й після смерті переслідували всю родину Шухевича. У масовому вбивстві в'язнів у львівських Бриґідках перед приходом німецьких військ загинув брат Романа Юрій. Мати Євгенія Шухевич, дружина Наталя Березинська та сестра Наталя були заслані, а малолітній син Юрій Шухевич та донька Марійка передані до дому безпритульних.

Згідно зі спогадами одного з колишніх офіцерів НКВС СРСР, які вивозили тіло Романа Шухевича, 9 березня 1950 року, вони отримали вказівку вивезти тіло генерала «Тараса Чупринки» — Романа Шухевича за межі Західної України і спалити його, а попіл розвіяти. Вони це зробили на лівому березі Збруча, навпроти міста Скала-Подільська. Недогорілі залишки кинули в Збруч.

2003 року в околицях місця, де спалили тіло, поставили пам'ятний хрест.

2005 року в результаті пошуку в річці Збруч, в яких брали участь дві бригади водолазів, знайшли обгорілі людські кості. Тепер слово за експертами, які повинні ідентифікувати ДНК останків та порівняти їх з ДНК сина генерала Шухевича — Юрія. Наразі результатів ще не має.

13 жовтня 2005 р. на тому місці урочисто відкрили пам'ятний знак.

Джерело Вікіпедіа.

Євген Коновалець (14 червня 1891 — †23 травня 1938) — Полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927).

Народився у с. Зашків Львівського повіту (тепер Жовківського району Львівської області).

У 1901–1909 рр. навчався в Академічній гімназії у Львові.

З 1909 р. вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету.

З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 р. Коновалець брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув А.Коцко.

У 1912 р. став секретарем львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади».

З 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. як представник від студентства входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.

На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Коновалець був мобілізований до австрійської армії (19 полк. Крайової оборони Львова). В червні 1915 р. під час боїв на Маківці Коновалець потрапив у російський полон. У 1915 – початку 1916 рр. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині (тепер Волгоград).

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А.Мельником, І.Чмолою, Р.Сушком, В.Кучабським, Ф.Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.

У вересні 1917 Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р.Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української На­родної Республіки.

В січні 1918 р. Коновальця після проведення реоргaнізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня – початку лютого 1918 рр. частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності. 1–2 березня 1918 стрілецькі частини під командуванням Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України визволили від більшовиків Київ.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є.Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи по створенню нової стрілецької частини.

В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від гетьмана П.Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком в Білій Церкві. На початку листопада 1918 р. Коновалець через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 р. Січові Стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П.Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини.

Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1918–1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ.

Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин, Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.

У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив у польський табір для полонених у Луцьку. Навесною 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з колишніх бійців УГА і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. та чотирьохстороння окупація України, спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 р. Коновалець здійснює заходи по створенню принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньою участю Коновальця було створено Українську Військову Організацію.

20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР.

З грудня 1922 рр. Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.

В листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня – 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.

У кінці 1920-x — на початку 30-х рр. Коновалцеь, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій в Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи по підготовці старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.

Діяльність Коновальця по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в УРСР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 23 травня 1938 р. Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія), відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим.

Похований на кладовиці Кросвейк у Роттердамі.

Джерело Вікіпедіа.